Від “Фараметликів” до “дьоньдят”, або Різдво Кузана

Від “Фараметликів” до “дьоньдят”, або Різдво Кузана

Від “Фараметликів” до “дьоньдят”, або Різдво Кузана

Від “Фараметликів” до “дьоньдят”, або Різдво КузанаЯ не бачив Кузана в Ірпені 1995-го. Ще ’го там не було. В Ірпені 1997-го вже був міт про Василя. Бачив образ, але не цікавився тінню. Тепер знаю тінь, яка набула обрисів образу, і чую образ, який розкидає власну тінь. 

Це не буде традиційний огляд літературної творчости. Це буде спроба розглянути Постать окремо від її Тіні. 

Коли ми зійшлися з Кузаном, – мені важко сказати. Хто кого вичислив, – не беруся коментувати. Але в 2012-му, коли вперше літератори збиралися на Говерлу, протестуючи проти Закону „ Ка-Ка“, чомусь я вже зателефонував до Василя, і він погодився приїхати. Правда, тоді Василь на Говерлу не піднявся, бо мав на 24-е чергове весілє, але інформація, що закарпатський писатель покорив Говерлу таки була оприлюднена. З того часу ми ходимо на Говерлу, а зійшовши – танцюємо від радости буття. Один з таких наших „ танців “ перед входом у ліс на базу „ Заросляк“ зафіксовано на приватному відео. 

Василь є поетом-ліриком, що підтверджує і „ крайня “ видана поетична збірка „ Різдво метелика“ ( Золота пектораль, 2018). Це вже навіть не фантазії. Се пожиттєвий діагноз. Що тут далося взнаки і чия кров – батька-іршавця чи мами-іскростенянки (генетичної древлянки) з польсько-німецькою кров’ю, – сказати не беруся. Писав з другої кляси, потім повернувся у клясі дев’ятій. А після школи його навернуло в „ колибєль руской революціі “, де він знову звертається до написання віршів, але вже російською мовою, – наше покоління, навіть галичани і закарпатців, – хибувало на оце захоплення „ совітсько-кацапським “ поетичним мовним контекстом (проплачене москвофільство і русинство „ відригується “ й понині), аж Степан Жупанин напоумив його повернутися до написання віршів українською. Не русинською. Бо його збірку 2018 року „ Дьондята“ (намистини), де редактором виступає вигоднянська правовірна галичанка Тетяна П’янкова, я сприймаю за пародію на виноградівського гумориста-фігляра Михайла Чухрана. Або ж це привід для розмови про закарпатський сєпаратізм. Жартую, звичайно, але сі творіння сприймаю яко експеримент і пробу витворити кузанівський діялєкт. А „ кузамова “ існує вже й без цього експерименту. Тут, безперечно, взірцевим залишається все-таки Петро Мідянка зі своєю дивно-екзотичною назвою поетичної збірки « Фараметлики» (1994).

Серед тих багатьох книжок, які написав Василь Кузан, а він їх видає від 1996 року: (збірка „ Загублене мовчання“ з передмовою Олеся Лупія), я би відзначив „ Смерековий камінь“ (2011), „ 12:12:12“ (2012), „ Сингулярність“ (2016). Ще Василь себе пробував як критик, хоча просить не називати ці книжки літературно-критичними („ Віаґра для поета“, 2006; „ Книжка як жінка“, 2008); драматург („ Тінь перемоги“, 2014); сонетяр („ Все по 14 копійок, або Сонетний двір“, 2014); прозаїк („ Експрес-наречений“, 2016) і, звичайно,  пісняр („ Золото Карпат“, 2003).

У „ Смерековому камені“ Василь спробував, – і незле, скажу я Вам, – вийти за межі чистої лірики у простір чистого Слова. Ці замальовки, нариси, поезії в прозі, авторські одкровення, – називайте їх, як вмієте, – але вони читаються, як дихається: вільно, легко, широко: 

„ Життя минає… У цьому невиліковно хворому світі ще так багато хочеться зробити. Хоча б піднятися на оцю скелю, на цю вершину. І на он ту. І на ту, що ген далеко визирає з-поза старих дерев і так неповторно височіє над суєтою суєт. А ще є та, що так по-царськи величається Тронним каменем, і є та, що люди прозвали її Зубом, а ще є стрімка і висока як смерека, неприступна, як Бронецький замок, чи як Невицький замок, що його зміг зруйнувати тільки час. Вона так і називається: Смерековий Камінь. Але її, ту скелю, звідси не видно. І не видно хіба тільки її? Ще так багато непідкорених вершин, ще так багато бажань і сила ще нуртує у жилах, і бажання б’ється в серці, і нових звершень прагне душа. Особливо в такі хвилини, як оця. Коли лежиш під скелею і занурюєш мрії в безодню неба, і п’єш натхнення з криниці вічності “ (із книжки „ Смерековий камінь“). 

„ 12:12:12“ – книга поетичного вибраного, книга-експеримент. У ній маємо 12 авторів, кожен з яких вибрав свої 12 поетичних творів Василя Кузана. Починає се дійство Дмитро Кремінь, а завершує Валентин Кузан. Серед цієї „ кузанової “ дванадцяти є також  Євген Баран. Особливість полягає в тому, що, фактично, жоден із дванадцяти авторів не повторився у виборі своїх віршів. Лише у мене й Креміня є повтор вірша: „ Під ключем до вирію“: 

„ Під ключем до вирію зустрілися… 
Жовтих вулиць вишуканий дим 
Граючись, ховав твоє обличчя 
В сяйво згадок. В золото. Один 

Я стояв у натовпі строкатому 
Слухав шурхіт підошов і шин 
Дивлячись, як мрії листям сиплються, 
Під колеса буднів і машин. 

Ці думки і настрої непрошені… 
Я тебе усе життя шукав… 
Серце повернуло вже до осені, 
А в думках купається весна “. 

Так, скажете, нічого особливо нема. Лагідність, елегійність, мелодійність. Це і є Василь Кузан. Там, де він безпосередній і відкритий (колись Кузан писав, що інколи порівнює себе з дитиною: „ Хочеться бути таким же щирим і безпосереднім, як тоді. Але… Життя псує нас, хоча ми прагнемо до самовдосконалення. Парадокс, панове присяжні засідателі “). Поет справжній – не дається побуту, просто поет – має мужність визнати власну поразку. 

А тепер дозволю собі самоцитування: „ У поезіях Василя Кузана вживаються ліризм з екзистенційним спогляданням, еротизм із соціальними картинками. Його поетична фраза проста, десь аж прозаїчна, і легка, наспівна. Ліричний герой закоханий і романтичний, водночас якось по-чоловічому вуглуватий. […]. Картини його віршів універсальні і вгадувані. Це такий собі варіант пастельного малюнка, який не стільки відтворює конкретний ландшафт, скільки передає настрій, почуття ліричного героя “. Навіть тоді, коли Кузан говорить про речі драматичні, а то й трагедійні („ Поети вмирають часто“), все одно це сприймається легко, нагадуючи дивовижно невагому гру („ Поетові краще не женитись“). А все від отієї легкості буття і писання („ Мені пишеться легко, хоча і не багато “). Про кількість можна сперечатися, особливо тепер, коли Муза кузанова вільна і його носить Україною, мов перекотиполе. 

Книжка „ Сингулярність“ (2016), дала нам іншого Кузана – його ліризм, його драматизм набуває майже шекспіровського звучання. А ліричний герой Кузанової поезії у своїх світоглядних пошуках уподібнюється до данського принца з його сакральним риторичним запитанням: 

„ Бути? Не бути… Набуте в дорозі 
Муляє плечі, тягне у розпач… 
Плаче печальними мріями розум 
Пекло душі поглинає нас. 

Повінь 
Ні, не весни, а набутих невтілень 
Тілу не дасть відпочити допоки 
Мучити будуть вчорашні провини, 
Винними ріками витече кров з нас “. 

Від подібних думок ліричний герой втікає, аби забутися і плисти у відомому бітлівському „ жовтому човні “: 

„ В моєму віці сорому нема. 
Немає слів «романтика» і «сповідь». 
Тепер у мене світла голова, 
І сам уже не знаю, що на споді. 
Забув усе. Забув і слава Богу “. 

Можна говорити багато про Василя Кузана.  Він вийшов за межі літпроцесуальних розмов, ставши сьогодні майже літературним персонажем, таким як Матрос Папай чи Остап Бендер. Не випадково, в « Експрес-нареченому» Кузан вводить себе ж у сюжет цієї банально-комічної історії, яка дивним чином тримається в пам’яті після десятка подібних прочитаних історій: „ Вчора я говорив з цімбором Василем. З поетом нашим. Він фотографує весілля і старостує в Довгому сьогодні. То я думаю… Він мені часто говорить про числа. І вчора сказав… Він же математик. У нього є щасливі числа, щасливі дати… Пам’ятаєш, у себе на творчому вечорі в «Аркаді» він розповідав, що 13 приносить йому удачу “. 

Але не це головне в розмові про Василя Кузана. Головне інше. „ Над цією землею потрібно літати. Літати, щоб навіть не торкатися своїми ногами її ніжної незайманої поверхні, її святої і чарівної суті, її вишуканої автентичної первісної неповторності. 

А тут помисли мусять бути чистими. Тут у тебе неодмінно повинні бути крила, щоб розбігтися, як той юний хлопчик, що напився життєдайного молока і безтурботно бігає поміж скелями, розігнатися так, щоб відштовхнутися від найвищої скелі і закружляти над Зачарованою Долиною, над усім Зачарованим Краєм, над усією цією неповторністю – над стрімкими Іршавкою і Синявкою, над Синяком і Бужорою, над кришталевими водами легендарної і оспіваної Боржави, над захованими у цій неповторності мальовничими селами, над глибоко зануреними у земні проблеми людьми, над рідною Іршавщиною, що на маргінесі цивілізацій намагається вижити і привернути до себе хоч на дещицю більше Божої ласки і людської уваги “. 

Головне, аби в читачів склалося повне уявлення про сей іршавсько-український світ, в якому є село Довге, а в цьому селі живе велика родина Кузанів, з якої він вилетів і ніяк не наважиться повернутися: „ Але це мрії, уява, фантазія, а реальність – це мій політ. Він триває. Крила дужі ловлять потоки повітря і піднімають ще вище. 

Отак непомітно наближаєшся до Бога. Але навіть крила, навіть оцей політ, навіть сотні і тисячі молитов не зможуть наблизити тебе до Всевишнього настільки, як є наближеними до нього ці люди, люди, які живуть тут, у цих горах, між цими скелями, кохаються у Зачарованій Долині, під охороною пралісу, у щедрих і щирих обіймах матінки природи. Бо хто може бути ближчим до Бога ніж ці люди, що тримаючи ключі від раю блукають у порожнечі, що маючи неземне щастя шукають земного, що часто міняють віру на знання, яке потім виявляється маною? “. 

Щось би додати до цих дивно-журливих виповідань. Хіба що єдине: „ Я тобі заздрю. Ти можеш усе // Просто забути… “. Ювілейно-печальне, Василю, але ще наше і ще живе.

Джерело: https://poezia.org/id/47398

1 коментар

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: