Різдво метелика

Михайло Ісак: «… СВІТ У ОБІЙМАХ СЕРЦЯ!», А ЧИ – ДВОХ?

Михайло Ісак: «… СВІТ У ОБІЙМАХ СЕРЦЯ!», А ЧИ – ДВОХ?

«Лінія долі вірша
«Стерта у післясмак»

Такий фінал вірша, що відкриває нову (22) збірку Василя Кузана «Різдво метелика». Тут вірші – «сліпі оргазми».
Якби хто-небудь із упереджених, надто прискіпливих читачів-критиків ставив собі за мету в чому-небудь дорікнути поета, то вже точно не у відсутності смаку. Його поезія різна: від вишуканої – до епатажно-провокаційної. Але завжди зразок справжньої і щирої. Вірші, як вибух плоті та лінія долі на долоні книги на нижньому краї першовідкритої сторінки начебто і сказала все, але тим не менше вабить відкривати наступні.
Василь шаманить далі. Він жертвує нашу любов до його високого Слова «… тим богам, що десь на денці
Душі»
«А осінь веде у чан
І знов репетиція пекла
І дихає спека нестерпна.
серпом попід корінь»
Василь презентував «Різдво метелика» у творчому дуеті із молодою, красивою, під рудим (натуральним чи штучним – фарбованим) вогнем волосся, що німбом пломенить над витонченими рисами запаморочливо красивого обличчя нинішньої поетової музи Тетяни П’янкової.
Говорячи про теперішній свій стан, Василь Кузан вголос заявляє про належно чільне місце української поезії серед перших у світі. Так само твердить про себе. Читаючи на презентації слухачам «Спогади змії повільно вилазять із ночі» починає вірити у ті амбіції, адже до нього «Цокає вічність». А «Хрест непосильний» буднів «муляє плече» поету.
І як же, навіть йому, без буденності. Тепер Василь Кузан – начальник відділу культури і туризму Дрогобицької РДА на Львівщині. Називається – вступити двічі в одну й ту ж саму річку, хоча водорозділом цьому і служать Карпати. Проте, гори і єднають. Тетяна із іншого боку Карпат – Івано-Франківської Вигоди. От і маємо любовний трикутник: Довге – Вигода – Дрогобич.
Василь Кузан барвистий і водночас графічний тонкими і ламкими лініями почуттів. Він чутко уловлює внутрішні душевні вібрації і «… стогін – у слово», на сторінках книги трансполює до – знову «В життя повертаються барви».
Сучасна поезія Василя Кузана гріє: в ній багато тепла, сонця. Хоча водночас її не полишає далекий-далекий, ледь відчутний, майже уявний холодок від того, що «пхають всякі недослова і думки невтішні».
І чого б це?
Бо зустрінеш на наступній сторінці:
«Фібрам тривожно і мокро,
Фарби бентежні та злі.»
Уже?!
Може перекинемо місточок?
Тетяна П’янкова, – поетеса, чиє серце прихильне класичній формі, презентуючи свою першу прозову книгу – містичний роман «Кролівна» відверто стверджувала: «не вірте, що сюжети, образи – все уявне. У кожному повороті, образі, характері так чи інакше присутній автор, його життєвий досвід».
Отож, мабуть варто вірити услід цьому твердженню наступним словам Василя Кузана:
«… а ти стоїш на тому боці,
на таці серця,
я,
один…»;
«душа згорнулася калачиком».
І тепер уже
«сумні акорди акварелі» − розлогі гойдалки почуттів чи відчуттів?
Та попри всіх довколишніх людей «з гранатами» Василь оптимістично вибухає закликом: «Кохай!».
В цьому слові ми впізнаємо його попереднього, хоча і зовні сивого, що став «срібним, як цвітіння вишні» та статечного нині.
Та скільки ж їй гойдатись, тій гойдалці?
«Тільки у раї тім холодно,
Лячно й немає там нас.»
Ловлю себе на думці, чого б ото Василеві закортіло ставати дощем, водою, єлеєм, оливою, вином, кров’ю, сльозами, розплавленим воском, потом, медом, трунком? Може то вічна підсвідома зміна форми погідно до оманливого світу, у якому
«Вкриють краплі рясно
Дощем розмиту по обличчю кров …».
Хрест на плечах, кров по обличчю, − це йому далеко не піддавки від життя.
Нарешті. Двадцятий (вірш). Скільки б під ним підписалося чоловіків, − або ж з сивинами дітваків, чиї зернини почуттів «перетер час, як млин» −
«Пробач мені, бо вже мене нема.»
Здається, що ті «леза бритви» не у поета над венами, а мантрами над твоїми зависають і холодок не по шкірі, а «по душі шкребе».
Василь сміливо зізнається:
«Бо він митець – прообраз Бога.
Йому потрібна допомога −
Натхнення й біль».
Він справжній митець, хоча й ставить любов вище за творчість:
«А для любові
Боги й митці ще не готові» .
***
Десь на осерді збірки, на середньо розкритих сторінках, як між крилами метелика, Василь із відер вічності зачерпнув громадянське.
«Рабська покора і поклоніння
Нищить себе у нових поколіннях,
Тільки повільно» .
А сам і далі не полишає думок «розгнуздих і грішних».
Читачу, ти ще з нами з Василем?
Не забув про його трунок? Не вір!
У нього є вірніша заява:
«Я не куплю отрути – я від любові вмру».
Де та грань у Василя Кузана із якої він із поета-лірика постає поетом-громадянином, у якого
«Кров молитов запеклась на стерні».
Поет Кузан без перемоги починає битву
«За право на право» .
За те, що живе у ньому.
Книжка «Різдво метелика» − ще одна борозна із сумного життя Василя Кузана на ораниці долі.
Це свіжий дарунок поета нашій закарпатській цьогорічній золотій осені, яка тепло і сонячно зустріла його.
А допомогли нам зустріти його Ілдіка Боїшко та Майя Магурська із районної бібліотеки,завідувач відділу культури і туризму РДА Олена Ісак за що їм особлива палітра почуттів учасників зустрічі.

Михайло ІСАК.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: