Ігор Козловський.  Зі збірки «Висока напруга»

Ігор Козловський. Зі збірки «Висока напруга»

Ігор Козловський. Зі збірки «Висока напруга»

Ігор Козловський.  Зі збірки «Висока напруга»Біографія.

Ігор Козловський народився 4 січня 1970 року в Західній Україні, в місті Галичі, давній столиці Галицького королівства і Галицько-Волинського князівства, на фамільних землях знаного українського шляхетного роду Козловських-Обельницьких. Закінчивши в юності Львівський Національний університет, він майже відразу і надовго виїхав з України, працюючи в газетах української діаспори Канади і Німеччини. 2003 року роман «Теорія тероризму», з яким він став лауреатом конкурсу «Коронація слова», повернув Ігоря Козловського в Україну, де він недовго працював у пресі, а також зайнявся зйомкою документальних авторських фільмів, організувавши десять експедицій по всьому світу. Фільми було показано на кількох українських телеканалах. Після цього автор цих віршів виїхав знову на Захід, заснувавши в Маямі, Флорида, перший і досі єдиний український міжнародний журнал «World geographic magazine» (Світова географія), який виходить на семи мовах в усьому світі. Після початку революції гідності та війни на сході України, Ігор Козловський часто приїжджав до Києва, бував на сході з різними місіями. Відтоді він регулярно буває в Україні.

 

Вірші.

У цій збірці віршів зібрано твори, написані Ігорем Козловським, від юності до останнього його року проживання в Україні. Цей період його життя він сам назвав «часом високої напруги у всьому», протягом якого він пройшов незвичайний шлях через жорсткі терни, і переміг. Якщо читачеві потрібна підтримка у його шляху становлення, він знайде її у цих поезіях, і здобуде перемогу.

 

 

Я запливаю за буйки

 

Нехай в колесах палиці, й ланцюг злетів,

Нехай попадали ми всі, й нас бомблять літаки,

Я вириваюсь з-поміж генів і проклятих днів,

Я утікаю з ешафоту, – я запливаю за буйки.

 

Нехай там прірва з тисячу кеме, нехай акули,

Нехай підстерігають у засадах, й на пиці синяки,

Я рвусь з обіймів тих, що вже давно мене забули,

Я витягаю шию із петлі, – я запливаю за буйки.

 

Нехай колектори лайном жбурляють в двері,

Нехай поліція свистить, і доганяє вздовж ріки,

Я перекушую лабети, стріляю по ногах у сквері,

Я добігаю до води, до моря, – я запливаю за буйки.

 

Нехай всі рідні біснуватим обзивають, психом,

Нехай рукостискань чекаю, а маю тільки кулаки,

Я струшую усіх, й біжу наввипередки з лихом,

Стрибаю з пристані униз, – і запливаю за буйки.

 

Скажений пес з геєни вискочив, несеться слідом,

І замість гавкоту із пащі сипле поверхові матюки,

Я загризу його, й розправлюся з його рогатим дідом,

І скочу з пірсу весь в крові, – і запливу я за буйки.

Київ, 21 серпня 2018

 

 

Але я не маю часу

Мене манить сатана на широченні простори,

Зваблює жертвами мамони і хлібами пустелі,

Ставить на краєчку храму, теше воду зі скелі.

Але я не маю часу, – я переставляю гори.

 

Диявол вимикає світло, вмикає ніч і муки,

Гуде голосами сліпих музик, гупає у барабани,

Товче рогами в стіни, кусає нігті, гризе стакани.

Але я не маю часу, – до неба простягаю руки.

 

Довкола війни, вогонь і попіл, вечірні новини,

Розпечені до червоного в пеклі, до люті нагріті.

Плітками з гачками розтягнено в засадах сіті.

Але я не маю часу, – мене ліплять з білої глини.

 

Біси смикають за шлейки моєї бадьорої віри,

Гарчать під ногами, коли я ступаю їм на морди.

У них примітивні плани, –  просто тля і білборди.

Але я не маю часу, – я вилізаю із плоті, зі шкіри.

Київ, 29 серпня 2018

 

 

Чорна діра

Стерпіти легше з роздертої вени фонтани,

Аніж чекання це в календарі хрестити,

Аніж кусати гірку оскомину від манни,

І індульгенції за спиною тихцем палити.

 

Двісті двадцять легше прийняти і впасти,

Аніж діждатись візи на наступний рівень.

Так хочеться у чорноті діри нараз пропасти

І не почути як кричатиме три рази півень.

 

Удавкою простіше відміряти живучість плоті,

Аніж діждатись часу збирання плоду і каміння.

Простіше захлинутись у філософії, чи у болоті,

Аніж по краплі гнати терпіння в довготерпіння.

 

Хоч сотню раз біжи й ставай чолом до стінки,–

Ти виходу не маєш іншого, аніж чекати старту.

Запам’ятаєш ти цей зліт до нирок, до печінки,

Й з готовністю здаси спокуси й манії під варту.

Київ, травень 2011

 

Віддамся вітру

 

Два опахала одірву од віття,–

Чекає нас дорога літня,

Туди, де хмари хтось пасе…

Віддамся вітру, най несе.

 

Зелені милі сповнені роси,

Чекає нас відлуння від краси,

А сині хвилі бризом принесе…

Віддамся вітру, най несе.

 

В обіймах радості багато,

Чекає нас безмежне свято,

Й напишемо з тобою ми есе.

Віддамся вітру, най несе.

 

Ми поцілуємо всі чверті долі,

Чекає нас наш острів в морі,

Там будуть пальми, буде все.

Віддамся вітру, най несе.

 

Пірнати голим завжди любо,

Чекаєш боса на піску, голубо,

Із хмар вже бачу я твоє лице.

Віддамся вітру, най несе.

 

Дельфіни сняться, й білі чайки,

Чекаєш мокра і без майки.

Я ціню крила над усе,

Віддамся вітру, най несе.

Київ, 17 квітня 2018

 

 

Іберія у вогні

Пам’яті втримання російської інтервенції в Грузії 2008 року

 

Непросто їм Іберію уберегти – лицарям у шкурах тигрів,

Коли без упину на неї насідають кремлівськії щури,

Коли на Горі заковані у сталь повзуть безчесні брехуни!

Коли Георгій і Тамар свічки приймають у Метехі, в храмі,

І носять їх до Божого престолу, і молять: картвелі нам спаси!

 

Нема на світі нічого більш дзвінкого, як віра в дзвонів бронзу,

Що гулко підіймає мечі, кинджали, руки над кручами Кури,

Й мурує з них на півночі тверду, мов дух, стіну; коли

Абреки давноминулих поколінь збираються в печерах при Боржомі

Й навколішках змиряються в Ісуса при ногах: картвелі нам спаси!

 

І двадцять літ не збігло із тих пір, як напасть ця червона у Тбілісі

Нам сестру Сакартвелос ґвалтувала – на площі, коли десантники-чорти

Беззахисних саперками рубали… і от ґ’яури знов прийшли,

І душі убієнних посідали на мурах Нарікала і шлють над горами псалми,

Що линуть до небес, і тихо моляться з руїн: картвелі нам спаси!

 

Не дав їм Господь Бог в Сабуртало таке ж безправ’я учинити,

Яке в сусідів на Мінутці учинили двоголові московсько-пітерські кати.

Зійшли з небес архангели Георгій й Михаїл й схрестили два своїх щити,

Й закрили Вавилону путь на південь – від Хобі й аж до Алазані! –

Бо щит живий в Тбілісі, на майдані, до неба скандував: картвелі нам спаси!

Київ, березень 2011

 

Червоний одяг

 

Я шукаю веселі очі

Між парними купками квітів,

Я шукаю слова пророчі, –

Я порву ці нав’язані сіті!

 

Я втомився від шуму в скронях,

Від колючого вітру ліворуч од дому,

І не терплю сніг на долонях,

І не люблю над домом грому.

 

Я люблю червоний одяг –

На ньому не видно крові.

Він – як у склепі морозяний протяг,

Як любов на ворожій мові.

Київ, лютий 2009

 

Чорні плями депо

Заблукала казка моя, спить десь вона під розколеним дубом.

Сорок років у брудному депо топчу мастилом приправлену глину.

За спиною опіка, за спиною слова, і ліс з дуже пожованим чубом;

Стою на чорному і втоптую в чорне такими ж напльовану слину.

 

Тисячі воїнів бору полягло задля цього залізного шляху,

Що пірнає під десять засовів попід бездушну мордату браму.

Хоч розганявся, – гадав, порубаю пикату на тріски я плаху,

Та слід на мазуті відводив чоло моє в бік, під двері замкненого храму.

 

Несподівана вічність крізь щілину заглядала у клятім залізі.

Хоч кричи, хоч сичи, хоч мапу у чорне топчи під ногами, –

Потяг не прийде туди, де надумав ніч сидіти на своїй валізі…

Я, мовби шпали оці, мрію стати разом із ними просто – дровами.

 

Центнери надій ладую до темного чогось і дуже міцного,

Штабелюю благі сповідання поверх штабельованих я сподівань.

Так хочеться чогось, що мають усі, чогось дуже простого,

А мені подають з того боку повні міхи знань і завдань.

 

Мжичка кропить масні жовчю зализані плями,

Кропить срібну і кропить гладку поверхню зернистої млявої віри,

І хочеться гнатись бодай би кудись до нестями,

Кортить доказати, що можу ходити крізь стіни… чи хоч би крізь діри.

Київ, червень 2007

 

В альпініста ангіна

Піки гойдаються тільки в тумані,

Немає туману – немає гойдалки й край!

Льодорубом рубаю, льодоруб я позичив у Сані.

У Сані ангіна, от Саню, сиди і в вікно зазирай.

 

Женар почепили ми десь аж під образами,

Немає женара – от і не пройдеш ти лисий і злий льодовик.

Женар у Сані ми взяли, а він не поїхав із нами, –

Десь у теплі у халаті сестричка ложечку суне йому під язик.

 

Снігоступи прив’язані до рюкзаків, мов вітрила з дверима,

За скелю, як із окопу, – краще сиди і не зазирай!..

А Саня спить, десь там, де сестричка, подушка й перина,

А ми не дивимось вниз, бо внизу можна побачити рай.

 

Вершини гойдаються тільки в тумані,

Туман цей п’янкий, аж нами гойдає і голови гне!

Ми знаємо, що нині наснилося нашому доброму Сані:

Певне, нічого, бо він чекає й зітхає, і ніяк не засне.

Київ, 25 січня 2007

 

Червень

Мій улюблений місяць, червень,

Дочекався тебе я, бо досі живий,

І навіть трохи святий.

 

Вишні, черешні – смаки, запахи літа,

І нарешті Інтернет безлімітний,

І я, схоже, майже вагітний.

 

Короткий і дуже червоний у календарі,

У довгих світанках собі урочистий,

А я поплавав, і подекуди чистий.

 

Золотавий й яскравий, і вельми душний,

Ти любий-любий завжди мені, завжди,

Хоч я й лишивсь без води.

 

Довгі дні, ще довші вечори, пахуча спека,

Ввірвалися нараз, немов буйні цигани,

А я замазую і лижу голі рани.

 

Вечірній чай то на терасі, то на балконі,

Солодкий присмак на газетних шпальтах.

Пригадуєш, як ще недавно в пальтах…

 

Дзвінкоголосі ночі будять, бо бринять,

Й співають трохи, і легко так колишуть,

Тому не я пишу – вони це пишуть.

Київ, 3 червня 2018

 

Америка

 

Темним попелом засіяні ліси і луки,

Я залишився лисим, я не ношу перуки.

Я збираю в рюкзак пожитки і зброю,

Іду штурмувати Америку, і трохи Трою.

 

Скучерявлені лінії руху, Божих шляхів,

Намішані в пляшці подвиги, і трохи гріхів.

За кутом чекає таксі за океан, майже у рай, –

Світу потрібен Дон Кіхот, хлопчик Помагай.

 

Залишаю позаду сусідів з перфоратором,

Та й узагалі – всю Україну з її реактором.

Закидаю рюкзак за спину, прощаюсь з собою,

І не озираюсь, йдучи на волю по Божу волю.

 

Лечу на іншу планету, у зовсім інше століття,

В країну Оцеоли, про яку читав з малоліття.

Над головою зірки палають, і всі на їхнім стязі,–

Закінчилися запотілі дні та ночі у протигазі.

 

Украду вогню із неба, мовби я їм Прометей, –

Волю Божу! Понесу її від я дверей і до дверей.

Стяг двоколірний, зшитий тіткою, на грудях

Повезу й підніму на флагшток його, на людях.

 

Схована у візі інформація серце пече у кишені,

Востаннє в житті в каструлі варю пельмені.

Сумне дзеркало прощатися зі мною, ні, не хоче,

Сивий ж дядько Сем хитро манить, киває, регоче.

Київ, 20 серпня 2018

 

Я маю вітрюган

Я маю райський сад, він не цвіте давно,

Я маю літній дощ, він влітку залишився.

Я маю стелю, двері, ніч, вікно,

Вже так давно я в них втопився.

 

Я маю тебе кохану, але ти була ще навесні,

Я маю тебе, світанок, але ти ще не приходив.

Я маю мандри, яхту, бінокль, скарби на дні,

Я маю в собі поклик, а в тобі маю подив.

 

Я маю зелену флейту, і маю білу арку,

Я маю фіолетове світло, і маю зблиски неону,

Я маю лавочку, литку, пляшку і чарку,

Я нічого не п’ю, крім цього полону.

 

Я маю день, і я купив його з потреби,

Я маю ніч, і я купив її за чисті гроші.

І я покину на балконі крила з себе,

І я зніму діряві й мокрії калоші.

 

Я маю вітрюган, я маю струни не порвані,

Я маю кілька діб, і маю стільки ворогів.

Та я не мщу, дивлюся в світ я на дивані,

Я їх лихих зрікаюся, зрікаюся, неначе снів.

Київ, грудень 2005

 

 

Платонічна любов

 

Я тебе вигадав, а ти мені світ затулила;

Зв’язала, обдерла, нагодувала й відмила.

А казали: від платонічної любові дітей не буває, –

Направду, хто не грішив, того Бог не карає.

 

Дамоклів меч і в невагомості Дамоклів,

Тим більше тут, де ми, як миші, змокли.

А казали: від платонічної любові дітей не буває, –

Під моїм оком синець, а вона все моргає й моргає.

 

Верчу каменюку я, посивілий Сізіф, на вершину,

Каменюку вертку, і липку, мов перина.

А казали: від платонічної любові дітей не буває, –

Хто в те не повірив, той досі на волі гуляє.

Київ, вересень 2004

 

На сходах

По сходах іду босоніж, все вище і вище, –

І ось тридцять п’ятий минув.

А протяг б’є шибки, і свище, і свище, –

І в параболу мою молитву загнув.

 

Протискуюсь вгору повз морди свинячі, –

Ступаю на мокрі розчавлені душі.

По сходах скачуть пегаси і білії клячі,

І смердючі котяться розчленовані туші.

 

Ще скільки угору, ще скільки доріг,

Ще скільки в авто, ще скільки в маршрутках?

Онде, дивлюся, на тридцять шостий поріг

Повсідались зубаті дідьки в проститутках.

 

Ти на найвищому поверсі стрінеш мене,

І що я скажу собі в оправдання?

Виверну перед дверима з кишень я гниле,

І прийму із рук Твоїх чітке покарання?

 

Пошли світлого ангела у світлій туніці,

Нехай сяде десь тут, на перилах, –

Засяй рятівним колом у бездонній цій клітці,

Бо втомився висіти я на дідькових вилах…

Київ, липень 2005

 

На гауптвахті

 

Тінь від ґрат січе по щоках, стіни тупії тиснуть на ум,

Око на дверях не спить – слідкує за ходою моїх дум.

 

Залізні нари спину щурами погризли. Сонце сіло з креном –

Зблиски по стінах повзуть. Темніє, і аж пече порізати вени.

 

Поза мозком кроків гук, поза серцем лясґ ключів,

І не чути наших прав, у бряжчанні брудних ланцюгів.

 

За стіною вихор сидить і мовчить, йому око також не друг,

Ми об стіну тихенько: раз-раз – так зв’язався ланцюг.

 

Ґрати іржаві, гниле підвіконня; дивлюся в порожні двори:

Небо блакитне, моя ти іконо, на тебе молюся з діри.

 

Поза мозком кроків гук, поза серцем лясґ ключів,

І не чути наших прав, у бряжчанні брудних ланцюгів.

 

Завіси зачовгані рипнули і “тройной” вдихнули в коморку сиру,

Сполохані голуби в небо порхнули. Мені би за ними вгору!..

 

Тінь від Кремля набила щоки, вежа кривава вгатила в чоло,

О Боже мій, Боже, скажи мені, доки зірками цвістиме смердюче багно?

 

Поза мозком кроків гук, поза серцем лясґ ключів,

І не чути наших прав, у бряжчанні брудних ланцюгів.

Самарканд, 1989

 

Хроніка моїх марив

 

Рудий іній поранив мені мою осінь,

Та дощ замерзав і роса при дорозі,

І топтались голодні дерева, холодні та босі.

Я мовчав. Я бродив, мов ведмідь, що не спить у барлозі.

 

Я зайшов у свій ліс, поміж тишу, заснув.

Та чув, коли зуби мої зацокотіли…

Повернутись на землю в ту ніч я забув, –

Рожевим снам викрадати тебе закортіло.

 

Я щасливий, якщо мене кохаєш,

І щасливий, коли ненавидиш ймення моє,

Та щаслий, навіть, якщо забуваєш…

Я щасливий, тому що на світі ти є…

 

Зчини облаву в своєму серці

І, може, в куточку знайдеш ти мене.

Може, із саду, може із річки,

Може, із дебри вітер погляд мій принесе.

 

У дзеркалі ночей твій поклик бачу знов –

Хроніка моїх марив наштовхнулася

На твою четвертовану душу, і я прокинувся,

Щоб спустошити нашу любов.

Галич, 1993

 

 

Висока напруга

 

Я, мов генератор, плавлюсь від напруги, я ліплю рай на землі.

Я оратор, я бавлюсь заслугами, я гукаю за кар’єрою в млі.

Висока напруга рве аорти, в’яже із вен Гордія вузли,

Я вихід знайти намагаюсь, дорогу з цієї підіпрілої хни.

 

І ніхто не бере відповідальності за мій душевний спокій, –

Усі беруть, ніхто не дає, а я чекаю любові, чекаю, аж мокрий.

Надія помирає останньою; бо, певне, у неї найбільший опір.

Поки живу – сподіваюсь, а після мене – нехай усе на попіл!..

 

Волосся сторчма і сліпнуть очі мені у цій непролазній дірі,

Ще з дому іду й матюкаюсь, кажу – вона нелогічна, як дві.

Я додому не йду, я сиджу у кафе, я напругою дні свої плавлю.

Не приходьте мені на могилу, я не люблю гостей, коли марю.

 

О, Господи, хоч би коли ухопитись за нуль, не за фазу!..

Порятуй від цих дивних умов, Спасе мій, порятуй від сказу!

Як знайти тихий кут на безлюдному острові, повному нібито дів,

Де нема електростанцій, телефонів, й іншого, чого ще світ наплів?

 

Висока напруга шкварчить, аж кров із носа, аж хрипну, німію.

Поможіть! Поможіть ізоляцією обмотати душу, бо сам я не вмію!

Ті, що кажуть, що люблять – і на мить не полишають одне одного,

Вороги дурні, бо вороги, воістину, чи не всі – домашні його.

Київ, січень 2006

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: