Війна з любові до науки, або Дмитро Детонатор

Війна з любові до науки, або Дмитро Детонатор

Війна з любові до науки, або Дмитро Детонатор

Війна з любові до науки, або Дмитро ДетонаторІнтелектуальна еліта України живе нині двома темами. Томос на першому місці, звичайно. Наслідки його отримання, стратегії розбудови нової церкви, небезпеки і загрози, які очікують на нас не можуть залишатися поза нашою увагою, бо від цього у великій мірі залежить майбутнє нашої держави. І це усвідомлюють чи інтуїтивно відчувають майже всі.
Обговорюючи цю тему християни, а мова в першу чергу про них, проявляють свою християнську сутність, любов до ближнього, моральність та таке інше. А ми, аналізуючи ситуацію, виявляємо нюанси, про які б раніше і не здогадувалися, чи які залишалися поза нашою увагою через те, що у кожного були більш нагальні проблеми. Наприклад: наскільки тісно приналежність до тієї чи іншої церкви пов’язана із патріотизмом. Адже, якщо прихожанин храму московського патріархату ще міг говорити про свій патріотизм, бо церква таки називалася українською, то прихожанин російської церкви вже такого заявити не зможе. Але толерантність і терпимість, притаманні справжнім християнам, дозволять людині усвідомити свою позицію і визначитися. А вже після того, ті, що зробили правильний вибір будуть молитися за своїх ворогів. Бо так велить Слово Боже. Хоча, як виявляється у реальному житті, захистити нас від війни воно таки не може.
А інша тема, яка володіє умами мільйонів наших співгромадян, нічого навіть наближеного до християнської моралі із жодного боку не має. Це плагіат. За кілька місяців суспільство, з допомогою соціальних мереж, звичайно, розділилося на два ворогуючі табори. З одного боку святі, чиї руки «ніколи нічого не крали», з другого – ті, кого виховала колгоспно-радянська система, хто усвідомив та засвоїв головний принцип розвиненого соціалізму: «Не вкрадеш – мати не будеш». Є ще третя категорія – люди, далекі від науки, але такі, що знають усе. З однаковою пристрастю вони можуть судити як про академію та структуру міністерства освіти, наприклад, так і про футбол, політику та виховання дітей. Саме вони добивають жертву, з якого боку та б не спіткнулася і не впала. Є якась маніакальність у їхньому бажанні добити будь-кого, хто не може дати здачі.
Приводом для війни із плагіатом став чорновик монографії Дмитра Дроздовського, виданий у семи сигнальних примірниках. Після оприлюднених компетентних зауважень на вченій раді Інституту літератури НАНу у вересні цього року Дмитро вніс правки і виправлений варіант подав на розгляд рецензентів та опонентів. Але це вже нікого не цікавить. Тому, що спритні опоненти, люди із того, першого табору, вирішили, що Дмитра потрібно прикувати до ганебного стовпа посеред світу, відрубати йому обидві руки (про всяк випадок), а потім ще і привселюдно спалити.
«Плагіат б’є по науці – чи є кому відповісти?», «Як плагіат кандидата наук і консультанта МОН спустошує поле науки», «Плагіат чи помилка: звідки це бажання знищити колегу з НАНу», «Скандал із плагіатом Дмитра Дроздовського набирає обертів», «Натхненника проекту Нової української школи звинуватили у плагіаті»… Від цих та подібних заголовків у ЗМІ мерехтить у очах. Дуже часто звучать у контексті теми фраза: «Злочин і кара». Ба, Тамара Гундорова пішла у своїх намаганнях добитися справедливості, як мені здається, аж занадто далеко: «Дроздовський повинен бути зруйнований». Оце, як Карфаген, певно.
Найбільш адекватним і врівноваженим до сьогоднішнього дня стосовно всього цього був матеріал, точніше – ґрунтовні роздуми з приводу Ростислава Семківа. Хоча, мало хто звернув на них увагу саме через толерантність автора. Публіка потребує крові!
Дмитрові Дроздовському, з огляду на все, що відбувається довкола нього, неймовірно пощастило. Завдяки цьому скандалу він став відомими чи не на увесь світ. Журнал «Всесвіт», редколегію якого очолює Дмитро, одразу збільшив свій наклад у кілька разів. Книгу його перекладів Фредеріко Гарсія Лорки неможливо тепер знайти ні в книгарнях, ні в бібліотеках. Про натхненника Нової української школи знають тепер навіть першачки та роми, які школу то і не відвідують взагалі. Якби Дмитрові додати трохи авантюризму та радикалізму, якби він узяв у одну руку манускрипт, а у другу – постмодерністські вила – він міг би висуватися на посаду президента і без жодних додаткових зусиль був би у списку переможців далеко не останнім.
А якщо без жартів? А без жартів – саме Дмитрові випала честь стати тим іменем, стати тим детонатором із яким будуть пов’язувати у майбутньому великий вибух, що почав руйнацію посткомуністичної постколоніальної колгоспної школи і будівництво нової української школи. І вищої теж. Чому саме з ним? Тут потрібен більш докладний аналіз.
Дмитро Дроздовський людина непересічна, талановита і діяльна. Оскільки робота вченого в Україні не може забезпечити нормального життя, яке б, як мінімум, не викликало неповагу до себе, то чоловік мусить займатися ще і іншими справами, які б давали хоч якесь поповнення до бюджету. А Дмитро надзвичайно енергійний, всюдисущий і встигає дуже багато. Він і в журналі, і в міністерстві освіти, і в спілці письменників, і в міжнародних проектах… І всюди він успішний, всюди встигає, всюди ним захоплюються. Зі сторони виглядає, що все це йому вдається без жодних зусиль. Але титанічної праці ніхто не бачить. Так буває. Вельмишановна ж Тамара Гундорова, яка публічно викликала Дмитра на дуель, йшла до своїх звань та висот значно довше і важче. Все, чого досягла ця красива і мудра жінка, далося їй через виснажливу працю, через наполегливість та цілеспрямованість. У часи захисту нею кандидатської дисертації (1981), коли радянська наука була потужною, мови про плагіат і бути не могло. Коли писалася докторська дисертація – можливостей поцупити щось від інших просто не було. Та і потреби у цьому Тамара Іванівна не відчувала – вона була першопрохідцем у постмодерній інтерпретації дискурсії українського модерну. Тому цілком зрозумілим є її обурення і бажання покарати у особі Дмитра Дроздовського усіх плагіаторів, які посміли зазіхнути на чужу працю. І правильно! Так і потрібно робити завжди! Я за це так само щиро і всією душею. І всі – тільки за! Але… Офіційних висновків щодо наявності плагіату у монографії Дмитра ще нема. А якщо вчена рада скаже, що Дмитро молодець і він блискуче захистить дисертацію? Як тоді будуть сприйматися заклики зруйнувати Дроздовського? Як люди із ворожих нині таборів творитимуть під одним дахом українську науку? Яких нових спеціалістів виховає оця війна?
Хай ці питання залишаються поки без відповіді. Я хочу повернутися до статті членкині-кореспондентки НАН України Тамари Гундорової в «Українській правді», де вона робить висновок, що це все «є лише вершиною піраміди, яка показує стан цілої гуманітарної науки в Україні». Певно, сказавши «а», варто б і продовжити висвітлення теми у означеному контексті. А саме: яким є оцей «стан гуманітарної науки»? Але висвітлення теми на цій заяві зупиняється і далі не йде. На жаль. Було б цікаво почути про це із середини тієї системи. Бо будь-чия думка, в тому числі і моя, буде суб’єктивною.
А тепер кілька ліричних відступів. Перший. Колись давно я хотів на науковому рівні досліджувати сучасну українську літературу і писати дисертацію. Я навіть склав кандмінімум. Але… У одному з вузів мені запропонували досліджувати творчість маловідомої поетеси першої половини ХХ століття, що мене не цікавило в принципі. Тема, яку пропонував я, виявилася відсутньою у переліку затверджених тем. Як мені пояснив професор, нині вже покійний, що тема не має значення взагалі. «Ти пиши дисертацію по пропонованій темі, щоб отримати вчене звання, а потім досліджуй собі, що хочеш,» – сказав він. Для чого ж тоді мені тратити два роки життя на дослідження того, що мені не потрібне? З такими думками я пішов геть із того вузу і поїхав до столиці, де таких потенційних молодих учених, як я було аж надто багато.
Другий ліричний відступ. Трапився мені у столиці геніальний чоловік – друг мого друга. Правда, любив він випити забагато, але саме завдяки тому ми і зустрілися. Кандидат філологічних наук був того дня на фуршеті з нагоди захисту докторської дисертації. Як виявилося потім, він ходив на всі захисти і на всі фуршети. Чи навпаки? Феноменальна пам’ять дозволяла йому пам’ятати всі виступи всіх доповідачів на кожному захисті майже дослівно. У той день, точніше вже вечір, його, п’яного, стукнули по голові і забрали всю зарплату, яку він зранку отримав. Таким чином він прийшов до мого друга і за пляшкою горілки у нас відбулася щира і відверта розмова. Був то початок дев’яностих. Так от, той чоловік запропонував мені свої послуги. За помірну ціну він зголосився написати мені дисертацію. Адже на той час він уже мав значний досвід – написав чотири докторських і вісім кандидатських. А чому самий не захистив докторську? Бо різниця у зарплаті його не надихала. Отаке от. Але та щира розповідь ученого надихнула мене відмовитися від спроб отримати вчене звання.
Було ще і третє… Я знаю до десяти чиновників високого рангу, які за свої дисертації не платили нічого – вони користувалися службовим становищем (чого вартий один тільки «проффесор»). За них писали, в тому числі і підлеглі, а захищали вони особисто. До речі, загальновідомі факти про те, що наші високопосадовці купували не тільки вчені звання, але і прості дипломи про вищу освіту. Чи когось із них позбавили звання? Хтось поплатився посадою? Як би не так! Але про ті факти ніхто не згадує. Чомусь…
Неповага нашої безграмотної законодавчої влади до представників науки сягнула таких меж, що і науки як такої у нас скоро не залишиться. Вчені мужі змушені підзаробляти не тільки сантехніками чи електриками, але і писати дисертації для когось за гроші. Наберіть у GOGLE «Купити дисертацію» і вам вискочать десятки пропозицій. Звичайно, захист таких «наукових праць», можна передбачати, проходить на ура. Але ця тема у нас не досліджується. Може вона комусь вигідна? От би хтось написав і захистив працю «Чужі дисертації». Чи «Відкриття без відкриттів»? Чи «Що спустошує поле науки»? Ох і цікаво було б то прочитати!
Між іншим, багато наших науковців, що працюють в університетах світу, оприлюднюють геть непривабливі думки про те та оцінки того, що твориться в українській науці. Особливо в гуманітарній сфері. Кілька імен можу назвати. Але то таке.
У науці, як і в кожній справі, є фанатики, які готові працювати за ідею. Але більшість людей хоче їсти. Хоче достойно утримувати родину. Що мають робити вони? Коли мого друга професора запитують у Європі про його зарплату, то після його відповіді схвально кивають головами: за день – це нормально. Але сказати, що то за місяць він не наважується. А мій інший друг, однокурсник, що є професором Будапештського університету, за одну лекцію у Аргентині отримує не стільки ж, а у десять разів більше. Такі люди не будуть писати дисертації для когось за помірну плату. Та і хабарів за оцінку вони брати не будуть. У такій системі координат цінуються знання. А у нас що цінується?
По великому рахунку наші знання нікому не потрібні. Навпаки, чим безграмотніший і тупіший електорат – тим краще для олігархів. Але це вже тема іншого дослідження.
Якщо ти зробив геніальне відкриття, яке може прислужитися Батьківщині, то для того, щоб його опублікувати у науковому виданні ти повинен заплатити кругленьку суму…
Сфера науки самодостатня. Вона може самоочиститися, відкинути непотріб і залишити вартісне, якісне, достойне. Ще лишилося у державі сотні гідних науковців, чий досвід і мудрість можуть відродити славу української науки, зокрема гуманітарної. Потрібне тільки сприяння держави. Але… Знову але! Наступного року інститут літератури матиме тільки шість місць для аспірантів. Раніше кожна кафедра мала два місця… Тобто, було понад тридцять аспірантів щороку. Тотальне скорочення витрат на науку точно не сприятиме її розквіту. Скоріше навпаки – пришвидшить смерть. Але чи появиться на могилі щось нове? Сумніваюся.
Великі педагоги світу вчать, що потрібно оцінювати вчинок, а не людину. Немає хороших чи поганих людей. Є люди, які частіше творять добро, або частіше роблять зло. Але помиляємося ми всі. У справі Дроздовського офіційних висновків ще нема – повторюся. Навіть злочинця у всьому світі заборонено називати злочинцем, поки суд не виніс вирок. А хто ми такі, щоб отак навідліг бити чоловіка? Чи руйнувати?
А з іншого боку: чи рівень знань, чи новаторські ідеї, чи обсяг інтелектуальної праці дозволяють Дмитрові носити звання «Доктор наук»? Я, наприклад, вважаю, що так, а кожен нехай відповість для себе. А час покаже.
Хотів поставити крапку, та одна думка спокою мені не дає. От якби Дмитро купив дисертацію на одному із сайтів, чи тоді б колеги по цеху закликали «зруйнувати Дроздовського»?

Василь Кузан

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: