СПАЛАХИ НА МЕЖІ ТА РОЗГОЙДАНІ СТІНИ ВІД ЛІТЕРАТУРНОЇ АГЕНЦІЇ «ЗІЛЛЯ»

СПАЛАХИ НА МЕЖІ ТА РОЗГОЙДАНІ СТІНИ ВІД ЛІТЕРАТУРНОЇ АГЕНЦІЇ «ЗІЛЛЯ»

СПАЛАХИ НА МЕЖІ ТА РОЗГОЙДАНІ СТІНИ ВІД ЛІТЕРАТУРНОЇ АГЕНЦІЇ «ЗІЛЛЯ»

Дві яскраві імпрези літературної агенції «Зілля» відбулися нещодавно в Ужгороді. Незважаючи на те, що мали вони різні локації, їх об’єднували імпульсивність та непередбачуваність. Власне, те, що й очікуєш від справжньої літератури навіть тоді, коли здається, що знаєш про неї все.
Спочатку свою нову поетичну збірку «Різдво метелика» презентував в обласній книгозбірні ім. Ф.Потушняка Василь Кузан. А попередницею різдвяного метелика стала розбишацька книжка поета «Дьондята», яку автор написав так, як написав би її кожен його односелець із Довгого. Тією ж мовою, з тими ж вибухами емоцій, які притаманні чи не всім іршавчанам. Про цю так звану «кузамову» писав і відомий в Україні літературознавець Євген Баран.
А от у обласній книгозбірні слухачами Василя Кузана, зокрема, стало й багато ужгородських гімназистів. Автор, який пише для дорослого читача, все ж не розгубився. І він мав правду – переформатовуватися йому не довелося. Молодь не тільки слухала. А ще й обдарувала автора цікавими питаннями. Бо що не кажіть, а питання на презентації – це дарунок. Це свідчення того, що ти справді цікавий автор. Тим більше, читачі мали й симпатичний стимул – книжку за найкраще питання.
Звісно, цікавилися й тим, як починав писати. Причому, хлопець, який про це допитувався, нагадав В.Кузану себе самого в дитинстві. Хоч автор зізнається, що він ніколи не думає про читача, коли пише, не уявляє його. Бо тоді доведеться догоджати уявному співрозмовнику. А це в літературі неприпустимо.
Але найперше в читачів виникло логічне питання – чому саме така назва? Автор каже, що це поєднання непоєднуваного. Різдво – це щось, пов’язане з вічністю. А метелик – це уособлення миті. Тобто, може бути й таке прочитання – кожна мить у контексті вічності має великий сенс.
Або ж є миті, коли дивишся смерті у вічі, і саме тоді починаєш відчувати вічність. І таких моментів у житті письменника теж не бракувало. А ще, як помітив Ігор Фарина, Різдво – це зимове свято. А метелик – це подія літа. Холод і тепло супроводжують нас усе життя. І недаремно в збірці є скляний метелик – зболене бажання якось законсервувати тепло і натхнення, яке літає собі, де хоче.
Тому відчуття холоду або пульсування життя пронизує багато віршів. В одному з них «сон вужем у руку лізе», в іншому – «січень упав на груди». Ще в іншому виринають «вени вулиць». А от вірші для автора – це «спалахи на межі», «сон, що шукає лігво», «стигми звуків, стиснуті у кулак». Книжка вже отримали дуже гарні відгуки іменитих рецензентів. Її презентували в багатьох містах України. Зокрема, і в Іршаві, де свій новий роман «Сонце у подолку» представила Таня П’янкова.
Ще одну цікаву імпрезу Таня провела в Совиному гнізді. Але цього разу це були вірші. Вірші в темряві. Вірші в тиші. Абсолютно новий для Ужгорода формат. Починаючи вже з того, що вхід до зали передбачався з ліхтариками.
Тільки тоді, коли всі слухачі опинилися всередині дійства, зрозуміли, що авторами сценарію цієї поетичної події можуть стати і вони самі. Вони можуть підсвітити ліхтариком зал, якщо виникне бажання вихопити якийсь фрагмент. Можна б отой, коли «стіни розгойдані клялися вік мовчати». А можна б той, коли «білі зміївни винесуть із кубел день незворотній». Чи коли чуєш таке: «Ади, чоловіче, як твердо вона стає на бите череп’я наземної високості».
Адже вірші Таня читала спочатку на балконі – у темряві, яка ще більше підкреслювала тишу. Навіть шурхотіння сторінки видавалося чимось містичним. А коли додолу летів зіжмаканий чи подертий папір, він видавався криком: «Знаєш, а хтось колись і мене кохав дико – немов нагайкою по обличчю». А взагалі вірші Тані – це вірші-буревії, ті, що спустилися з гір і знають безліч прадідних замовлянь. Власне, й поезії звучали як замовляння: «Відшепчу тобі на золі. Віділлю тобі на воді». Шалений ритм і заколисуюча ніжність створювали сейсмічне середовище – навіть в умовах ніби рідного тобі міста.
Тим більше, що й сама зала слугувала декорацією цієї вибухової поетичної моновистави. Це і старі речі, і великі діжки в кутку, і взагалі морок старовинного винного льоху, який огортав присутніх своїми таємницями: «І буде опівніч. І буде опівніч вовком». А на завершення слухачів чекали келихи з вином. І тоді монолог переростав у розмову. Але в думках все ще відлунювало: «Де тобі, світку ясний, зробилась буря?».

Марина БОДНАР.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: