Замість рецензії

Замість рецензії

Замість рецензії

Замість рецензіїПрозова книга, що написана поетично!

 

Почерк поета дуже легко відрізнити від письма прозаїка. Адже людина, яка навіть навчилася вправно римувати, не завжди напише поетичні рядки – найчастіше римовану прозу, як недолугий малюнок, виконаний простим олівцем. А справжній поет, навіть пишучи прозовий твір, робить його поетичним. І тоді в оповіданні або романі читаєш певні абзаци, й дух перехоплює від незвичайних образів, удалих метафор, епітетів і порівнянь. Таке враження складалося в автора цих рядків, коли читав роман Тані П’янкової «Сонце в подолку».

Уже з перших рядків читача захоплює образність картин із життя людей невеликого карпатського хутора Смерклів. Цей населений пункт обступили «тісним густим колом тонкі смереки й міцні старі дуби, взяли в облогу, оточили, захороводили навколо нього, відтіснили його від великого села». Як бачимо, це вже не малюнок простим олівцем, а повна кольорів і відтінків картина, гарне полотно, не гірше, ніж у знаменитих художників-пейзажистів.

Упродовж усього роману письменниця змальовує сонце в усій неповторній красі, показує різні його грані й переливи. Не шкодує для цього ні фарб, ні метафор. У неї воно незвичайне, жива істота, бо «любить Смерклів, як свою дитину, пестить городину й сади, перестрибує з хати на хату та з плоту на пліт». Трохи далі – сонце вже не пливло, а «металося переляканим небом і дрібно тремтіло». Потім – «серпневе прохолодне сонце заночувало межи яблуками, а коли прокинулося, то сад вдячно засвітився коштовним сяйвом».

У романі немає політики, ба, навіть натяку на якогось правителя, владу чи опозицію, міліцію чи поліцію, москалів чи поляків, турків чи татар. Усе це – поза книгою. Єдиний момент про можновладця, коли сільський голова місцевій знахарці Дичці на знак подяки поставив новий паркан навколо її обійстя. Ото й уся «політика». Твір наповнений життям простого люду з його повсякденною працею, тривогами, переживаннями, турботами, добрими та лихими намірами, народженням, видужуванням, хворобами й смертю. Але найбільше місця в цій книзі займає кохання – вдале й невдале, вимушене, зрадливе й чисте, як кришталеві карпатські джерельця. Воно присутнє й на перших сторінках, ним закінчується й остання. Усе вміло переплетене в одну різнобарвну стрічку, що зветься життям. Смерть, звичайно, також не спить – вона чатує на старих, зневірених, необережних, зраджених, хворих. Тож і не дивно, що далі жителі хутора потрапляють уже на Божий Пагорб, тобто, в потойбіччя.

Там, як і на землі, також світить сонце. Воно, «розлінувавшись від цілоденної палкої роботи, вмостилося на вершечку Божого Пагорба й підставляло розпашілі рум’яні щоки пустотливому вітрові, що хитався на чубках яблунь і сливок, аби хоч якось розважитися». Розкинулися тут чудові сади, ліси й луги. Туди потрапляють душі щойно померлих. Не допускаються тільки ті, хто вчинив самогубство – вони перебувають нижче Пагорба, несуть угору, мов грецький Сізіф (щоправда, він котив), дуже важкі камені, з якими вийти на вершину ніяк не можуть (тесляр Ігорко). А на Божому Пагорбі триває життя, але вже душ, котрі своїми молитвами до Бога захищають усіх, хто живе на землі – від бід, заздрощів, необдуманих дій, нещасть тощо. Як бачимо, письменниця переходить від реалізму до фантастики. І це їй, безумовно, вдається. Адже в потойбіччі зустрічаємо тих же людей, котрі мешкали на хуторі, тут любили, народжували дітей, сварилися з сусідами, закохувалися в чужих жінок і чоловіків, хворіли, видужували, помирали…

Умотивовано вклинює Таня П’янкова фольклор. Це – й прадавні обряди, й заклинання знахарки при лікуванні хвороб, і потаємні ворожіння циганки Рахіри, аби її чоловік повернувся в сім’ю, і, звичайно ж, українські коломийки. Ними, як королівська корона перлинами, обсипаний весь роман, що надає літературному творові народності й колориту.

Вражає й психологія твору. Тут немає чорно-білого поділу. Люди, які, здавалося б, дуже чемні й чесні, з’ясовується, також грішні, як і їхні односельці (Орися). І навпаки, справжній альфонс має позитивні риси характеру – вивчає місцеві коломийки, дуже хоче бути батьком (Степан).

Цікаво, що книга написана карпатським діалектом із вкрапленням ромської мови. Інколи чую полеміку про необхідність чи недоцільність використання діалектизмів у літературній мові. Переконаний, що вони вкрай потрібні. Адже цих слів не буває тільки в «мертвих» мовах, на зразок латини. Щастя української в тому, що вона живе й розвивається, має чимало синонімів і діалектних слів у різних регіонах – це її (а значить, і наше) багатство. Звичайно, черкасцю, запоріжцю чи сумчанину іноді важко зрозуміти карпатську говірку. Тому для читачів, котрі зустрінуть у тексті незнайомі слова, письменниця подає в кінці ще й тлумачний словничок.

Упевнений, що книга «Сонце в подолку», написана поетесою П’янковою, займе почесні місця на полицях як у громадських, так і в приватних бібліотеках. І той, хто її придбає, не пошкодує, адже прочитає залюбки.

Вважаю за потрібне сказати й про недоліки. Єдиним бачу лише наклад (1000 примірників). А хотілося б, аби такі книги видавалися навіть тиражами радянських часів (хоча б 10-15 тисяч), розповсюджувались, як тоді, аби їх можна було придбати в будь-якій книгарні України. На жаль, поки що це – тільки мрії.

Пилип ЮРИК,

член НСПУ.

Запоріжжя

      

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!: